Міста, не придатні до життя: Як мешканців знищених територій кидають у бюрократичне пекло
«Марʼїнки більше не існує», — сказав головнокомандувач днями. Власне, підтвердив те, що весь світ знає вже півроку. Місячні пейзажі на місці того, що два роки тому було затишним містом, бачили всі.
Я спостерігала знищення міста так би мовити зсередини. До повномасштабного вторгнення там жила моя сестра і в них з чоловіком було дві квартири в сусідніх будинках на вулиці Заводській — на четвертому та пʼятому поверхах. Нові фотографії та відео, що викладали військові, як у прямій трансляції дозволяли вишукувати ті самі будинки. «Оце зйомки з танка, праворуч зверху наша квартира, а він їде по місцю, де був дитячий садок нашої доньки», «На місці сусідської квартири дірка, але наша ніби ще ціла», «З даху йшов дим. Мабуть, дірка у даху», «Все навколо зруйноване, але наш балкон на місці», «Все…». Під тими тонами бетону поховані усі родинні фотографії, особисті речі та надії на щасливе майбутнє у цьому містечку. Відкрита рана, яку українська бюрократія щедро посипає сіллю.
Бездомними залишилося біля 10 тисяч людей, які можуть претендувати на житлові сертифікати за програмою єВідновлення. У серпні стартували виплати компенсації за повністю зруйноване житло, розташоване на підконтрольній Україні території. Тим, хто втратив квартиру, — видають житловий сертифікат, який можна буде обміняти на іншу квартиру. На окупованій території фіксувати зруйноване житло за заявою власників будуть за допомогою супутникової зйомки. Її замовлятимуть у міжнародних організацій. Суми сертифікатів в кожному випадку розраховуються окремо, залежно від регіону, віку будівлі та розмірів житла. В середньому — це 2 мільйони гривень.
Але. Щоб визначити масштаби пошкоджень або зафіксувати факт повного руйнування житла, за адресою будівлі має виїхати комісія з місцевого органу влади. В неї входять фахівці, зокрема, інженери та будівельники, які за результатами огляду складають акт та підраховують суму відшкодування. Як ми всі розуміємо, у місто, що знаходяться в епіцентрі війни, жодна комісія не поїде. Та і власне, як комісія може розшукати ту чи іншу адресу, коли зруйноване все і вже незрозуміло де та чи інша вулиця. Або давайте уявимо, що серед того місячного пейзажу та уламків колишнього життя зберігся цілим один будиночок. Він що, придатний до життя? Туди приходять листи чи приїздить швидка допомога? Там є опалення чи питна вода?
І тут вже немає значення місто окуповане чи ні — воно вщент знищене, там не може бути придатного до життя житла апріорі. І люди, які залишились без всього, мають проходити бюрократичні кола пекла, аби довести те, про що і так знає увесь світ. Як от ті лікарські комісії, на яких люди без кінцівок раз на кілька років мають поновлювати свій статус — так, ніби кінцівка могла вирости.
Для таких міст конче необхідний інший механізм — такі території треба визнавати комплексно не придатними до житла. Бо якщо серед тон уламків дивом вціліє один будинок — це не означатиме, що там можна буде жити, адже місце позбавлене медицини, інфраструктури і всього, що є ознаками адміністративної одиниці.
Має бути розроблений механізм, щоб на рівні КМУ прийняти відповідну постанову, і припинити вимагати документи там, де їх бути не може.
Бо Марʼїнка, нажаль, не єдиний приклад. Україна має вже десятки маленьких і не дуже міст, які треба відбудовувати з нуля або визнавати, що цих міст більше не існує. Є ще Вугледар, Соледар, Бахмут, на черзі Авдіївка. І ми не маємо часу на створення комісій, паперів та нової бюрократії. Потрібні швидкі рішення.
